Людина, яка врятувала Африку від голоду
Назад
Маніока для Африки — те ж саме, що рис для Китаю або картопля для Ірландії. Ця рослина близько трьох футів висотою з широким зеленим листям, не менш поживним, ніж шпинат, але більш смачним. Якщо коріння шпинату нічим особливо не вирізняється, то у маніоки м’ясисті кореневища, які майже повністю складаються з крохмалю. Маніока досить витривала, щоб рости в дуже вологих умовах, там, де інші бульби просто згниють... Вона — єдине, що відокремлює африканців від справжнього голоду.
У 1973 р. почалася масова загибель маніоки по всій Африці. Листя на рослинах почало скручуватися і сохнути, а без фотосинтезу й бульби перестали рости. Через кілька років в околицях Кіншаси залишилося так мало маніоки, що її тижневий запас на сім’ю коштував більше місячного заробітку.
Розкручуючи листки маніоки, люди бачили на них розсип дрібних білих цяток, які під збільшувальним склом виявлялися тисячами блідих плоских комах. Ніхто в Африці раніше таких не бачив; більш того, подібних комах ще ніколи не бачили ніде у світі. Це був червець маніоковий. Якщо шкідник з’являвся на одній рослині маніоки, все поле було приречене. Гірше того, маніока розмножується живцями, тож якщо в листі сховається хоча б один червець, загине й нове поле, й поля в околицях.
Щоб вивести резистентний гібрид маніоки, могло знадобитися років десять, а то й більше, а через десять років і рятувати, можливо, було б уже нічого. Тому Міжнародний інститут тропічного сільського господарства запропонував Хансу Геррену завдання: знайти паразита для маніокового червеця.
На перший погляд складалося враження, що в околицях Кіншаси паразит з’явився начебто нізвідки. Він не був у родинних стосунках із жодним відомим видом червеця в Африці, зате був близький до виду, який мешкав на бавовняних рослинах у Юкатані — на іншому березі Атлантики.
Сама маніока теж прийшла з Америки. Її привезли в Африку португальські работорговці. Плавання було дуже довгим, бульби лежали в трюмі, й солона вода вбивала на них усе живе, тому паразити не змогли перебратися на інший континент. Так що маніока кількасот років процвітала без звичних шкідників, поки хтось не завіз до країни цих червеців.
Але в Новому Світі ніхто ніколи не бачив маніокового червеця, адже там був якийсь паразит, що не давав йому занадто розгулятися. Вчені в Америці вже п’ятдесят років працювали з маніокою, виводили нові сорти, й ніхто ніколи не чув про маніокового червеця.
У березні 1980 р. Геррен вирушив до Америки. Але лише в Парагваї він знайшов потрібних червеців і, препаруючи їхні крихітні тільця, виявив мету своїх пошуків — яйця паразитичних ос. Це була хижа оса Anagyris lopezi (розміром близько 1 мм), яка так успішно контролювала чисельність червеця. Саме такий паразит був потрібен йому для Африки.
Зібравши певну кількість самиць оси, Геррен зі студентами в листопаді 1981 р. випустив їх біля кампусу Ібаданського університету в Нігерії. Всього за три місяці чисельність червеця зменшилася в кілька разів. Але найголовніше: ще до початку розсіювання ос він з’ясував, що ці комахи здатні відкладати яйця тільки в маніокового червеця.
Геррен зміг розсіювати своїх ос по Африці прямо з літака. Для цього комах присипляли вуглекислим газом і пакували в поролонові циліндрики по двісті п’ятдесят штук у кожному. Циліндри потім заряджали в спеціальний магазин, виготовлений на замовлення Геррена. Він вважав, що, пролітаючи над полем, пілот зможе прицільно скидати ос.
Початковий успіх дозволив Геррену в 1985 р. зібрати 3 млн. доларів стартового капіталу, і його пілоти почали закидати місцевість циліндрами з осами.
Останній політ розпилювача ос відбувся в 1991 р., але ентомологи ще кілька років стежили за ситуацією. Приблизно на 95% тих полів, де поширювали ос, червець практично зник. А на 5% шкідник продовжував панувати, але Геррен знав чому: ці фермери погано обробляли свої поля. Рослини в них були худими та слабкими, й червеці виходили такі ж самі. А оси того виду, який було використано, ретельно обирають свою жертву і навіть уміють вимірювати її за допомогою своєї «антени», як лінійкою…
Із книги Карла Циммера «Паразити»